Спокон віків український народ славився своєю особливою побожністтю і пошаною до Бога. Доказом цієї побожності були і залишаються численні храми, відпустові марійські місця, хрести на роздоріжжях і хрестики на грудях. У різні часи, а головно в часи лихоліть та воїн люд Божий просив порятунку і заступництва у Бога, Богородиці та святих. І сьогодні можна часто почути серед віруючих християн різнородні питання: Чому війна? Чому помирають люди, діти? Церква як добра матір є покликана „бути Церквою, яка зцілює рани“ наголошує Блаженніший Святослав у Пастирському послання до вірних УГКЦ про оновлення церковного календаря ( від 15 серпня 2023). […] „Під час війни зцілення духовних ран, протидія травмі та стресу — одне з першочергових завдань Церкви та її служителів. «Носіте тягарі один одного й тим робом виконаєте закон Христа» (Гал. 6, 2). Рани і травми людей, яким ми покликані служити, здебільшого видимі й очевидні, а часом приховані чи перемотані пов’язками злості, страху, вдаваної відстороненості. Церква, будучи сама зраненою стражданнями і болем воєнного лихоліття, покликана нести кожній знедоленій і зраненій людині ліки благодаті Святого Духа у Святих Таїнствах та духовного супроводу, ліки розради і милосердної любові.”
Однак ліками благодаті, ліками розради, милосердної любови та духовного супроводу ніколи не було і не може бути якесь відокремлення від cпільноти охрещенних на парафіях чи будування „супер побожної“ духовної спільноти паралельно організованої до парафіяльного життя та богослужінь на парафіях. Адже такий „супер духовний супровід“ в тих чи інших харизматичиних рухах та спільнотах може зводитися до певного культу особи, де не парафіяльний храм стає місцем і зустріччю з живим Христос у св. Тайні Євхаристії, а певні зали, зайти в які без „особливих реколекцій“ постороннім зась; де не Христос є центром, навколо якого все крутиться, а особа духовного лідера. Загально відомо, що коли людина зраненна і прибита особистим горем, шукаючи миттєвого чуда порятунку від усіх проблем, може статися так, що вона кидаєтьcя в екстреми, у свого роду „псевдо-аскезу“, щоб в такий спосіб змусити Бога позбавити її всіх життявих викликів, непорозумінь та проблем. Для такого розуміння побожності є тоді замало тільки в неділю і свята брати участь у Літургії, замало зранку і ввечері молитися, замало читати вдома чи на біблійному гуртку на парафії Святе Письмо, замало постити в середу і п´ятницю, замало самому постити і перепощувати, ставлячи лайки в соціальних мережах на ті чи інші дописи і відео. Таке розуміння побожності приховує в собі велике бажання любити і бути любленим. Але хіба можна когось змусити любити? Бог є Любов (1 Йо. 4,8), який любить і приймає кожну людину, такою якою вона є. Причина однак, чому ми маємо любити Бога є сам Бог, не людина, адже людська любов є завжди обмеженною. Певні прояви любові людини до Бога можуть бути помилковими і знову ж таки, горе тим духовним провідникам, які не пояснюють цієї помилкованості, а, навпаки заграють і з супер-ввічливісттю потайкують цьому. Таку нездорову духовність і скривлене розуміння любові можна пояснити на прикладі двох закоханих осіб. Закоханий юнак дарує своїй дівчині на день народження букет квітів, виявляючи в такий спосіб безмежну любов і повагу до неї. Цей юнак зміг би наприклад подарувати не букет, а цілу фуру завантажену різними квітами як вияв його безмежноії любові до коханої людини. Питання тільки, якa користь від такого подарунку тій дівчині? Або цей самий юнак купує за всі свої заощадження величезний букет екзотичних рідкісних квітів і дарує їх на день народження, не маючи коштів запросити її навіть на каву. В обидвох випадках засіб (фура повна квітів і екзотичні квіти) став на місце цілі (любов), засоби стали ціллю. Подібне може відбуватися і в різних „супер-побожних“ спільнотах, коли Бога закидують „фурами квітів“, „квітами особливої набожності“ до нього, тільки яка з цього користь? Богові взагалі тo ніякої, хіба що тільки тoмy, хто є власником квіткових кіосків.