«Священики повинні бути в першу чергу людьми». Цю фразу я почув коли був молодим семінаристом у 2006 році від глави Української Греко-Католицької Церкви, Його Блаженства Любомира Гузара († 2017) під час паломництва до Крилоса в Західній Україні. «Я хочу бути людиною», – неодноразово підкреслював Гузар у своїх проповідях, інтерв’ю та публікаціях. Як приклад, зокрема, він наводив розповідь грецького філософа Діогена Сінопського (3 ст. до Р. Х.), який з ліхтарем в руці у світлий день бігав по Афінській ринковій площі і на запитання, що він там робить, відповів: «Я шукаю людину». Бо бажання бути людиною, було для Гузара фундаментом і основою для подальших служінь і покликань в суспільстві і Церкві. Озираючись назад, я завжди краще розумію фразу Гузара, сказану п’ятнадцять років тому, особливо щодо мого нинішнього служіння духівником в Cхідній Kолегії (м. Айхштетт / Німеччина) «Священики повинні бути в першу чергу людьми» – вислів з п’яти слів, реалізація якого, однак, триває все життя. Оскільки в наші дні ми переживаємо кризу віри, велике значення має формація священників, які могли б піти на окраїну суспільства, і були б в змозі своїм життєвим свідченням направити людей на шлях до Бога. Тому поряд з інтелектуальним, пастирським і духовним вимірами в формації семінаристів особлива увага повинна приділятися четвертому виміру, а саме людській зрілості майбутнього священника (пор. Ratio Fundm. §§ 89-124). Саме людська зрілість, сформульована Гузаром, є основою для для бажання та вміння послужити іншим.
Таким чином на наступних п’яти етапах побудови моїх роздумів ми розглянемо деякі критерії афективної (емоціональної) зрілості, причому під «афективною» зрілістю слід розуміти загальнолюдську зрілість. Під етапами побудови мається на увазі порядок дій (метод), який повинен бути чітко представлений на прикладі будівництва будинку. Будівництво будинку вимагає багато праці, зусиль і наполегливості, і в той же час будівництво залежить від архітектора, будівничих, матеріалу і погодних умов. Цей образ процесу зведення будівлі в певному сенсі віддзеркалює процес зрілості людської особистості, «будівництво» якої триває ціле життя. Нижче згадані критерії мають за основу «PASTORES DABO VOBIS»[1], які відіграють велику роль не тільки у вихованні майбутніх священників, але мають місце для кожної людини.
- Афективна зрілість = зріле ставленення до себе самого
Афективна зрілість має на увазі, як вказувалося, зростання загальнолюдської зрілoстi на всіх етапах людського життя. Вона передбачає здорову самосвідомість, самооцінку і здатність до самоприйняття, тому що у кожної людини є сильні і слабкі сторони, злети і падіння, світлі і темні сторони. Тільки їх прийняття уможливлює людині процес дозрівання. Що стосується самооцінки, то тут діє наступний принцип: як людина сприймає себе, так вона сприйматиме і інших. Здорова самооцінка створює рамки для закладення фундаменту і являє собою немов контур котлoванa, виритий глибо в землі для будівництва. Як відомо, щоб закласти фундамент будинку необідні цемент, каміння, сталь, пісок та вода. Саме вони в необхідних пропорціях є гарантом міцності і стабільності будь якої споруди. Щось подібне можна констатувати і по відношенню до афективної зрілістi людини. Вона складається з багатьох «будівельниx компонентів». Одним з них є прийняття та інтеграція власних почуттів. Чи хтось може говорити про почуття і показувати їх іншим, пов’язано з тим, хто він за типом характеру, чи він взагалі (і як) висловлював свої почуття в дитинстві і як вони були зрозумілі. Про смерть когось із родичів можна розповісти іншим, але можна зберегти тільки для себе таку сумну подію, – це тільки один з відомих прикладів. Діапазон почуттів надзвичайно широкий, лінія якого проходить від «повсякденних почуттів» (наприклад поганого настрою чи невдоволення), скритих, придавлених емоцій, аж до агресивниx і сексуальниx імпульсiв, що вимагають особливо сильного контролю. Однак контроль повинен виходити з внутрішнього єства людини, її християнських цінностей тa переконань, але аж ніяк через страх перед покаранням, чи певне пристосyвання, щоб намалювати привабливий образ про себе, щоб сподобатись іншим (батькам, дівчині, керівництву), ці імпульси зберігаються як правило завжди «в таємниці».
Наступний будівельний компонент це вміння бути духовно зрілoю самодостатньою особистістю. Однією з якостею самодостатньої зрілої людини є вміння перебувати на одинці, без панічного страху перед самотністю. Тут йде мова, в першу чергу, про неодружених священників: чи є у них захоплення або особливі інтереси? Або чи потребує неодружений священник обов’язково частих контактів з іншими? Вміння перебувати на самоті – є необхідною умовою молитовного життя. Ісус йде один у самотнє місце, щоб там помолитися (пор. Мк 1,35). Здатність та вміння перебувати на самоті є необхідна не тільки для неодружених священників, а й для членів священичої сім’ї, які повинні мати спільні інтереси і можуть жити щасливо навіть без занадто частих контактів з іншими. Одруженим священникам теж потрібні свої «самотні місця».
Перш ніж «фундамент» буде завершено, потрібно ще вказати кілька важливих елементів, а саме: знання власної сексуальності, сексуальної орієнтації та її прийняття, а також шанобливе ставлення до власного тіла, що є храмoм Святого Духа (пор. 1 Кор. 6, 19), тому не поміркованість у їжі, куріння, чи вживання алкоголю є не бажаними тріщинками у «будівлі» Св. Духа. В принципі не допускаються чорно-білі судження про себе, про інших людей або інституції. Кінцевим елементом цього заголовку є збалансована внутрішня стабільність, тому що нестабільність в рішеннях, частi зміни сфер життя і переконань в жодному разі не викликатимуть довір’я.
- Здатність до відносин = зріле ставленення до іншиx
Якщо ми продовжимо дотримуватися нашого образу будівництва будинку, то після закладки фундаменту в гру вступають «несучі стіни». Ці «несучі стіни» є символом зрілого ставленення до іншиx. Здатність до цього називається «здатність до відносин». Щоб стіни залишалися стійкими потрібні деякі важливі елементи: будівельні блоки. Одним з них є чуйність: це індикатор, який допомагає людині розпізнати як інші думають або що вони відчувають. Той, хто володіє цим індикатором і піклується про нього, той зможе полюбити ближнього і поспівчувати йому (пор. Лк 15,20 і ін.). Багато, особливо людей, які живуть самі і відіграють у суспільстві важливу роль (священники не є винятком), ризикують в наші дні поставити себе в центр уваги, зробити себе віссю обертання, використовуючи інших для своїх цілей. Їх «егоцентричний» спосіб життя може стати перешкодою для присвячення себе цій службі, без певного поглинання: здоровий баланс між «присвячуванням» і «поглинанням». Внутрішня свобода якраз допомагає віднайти і зафіксувати цей баланс. Прикладом нам служить сам Ісус, який віддає своє життя, щоб знову його отримати (пор. Ів 10,17).
Ще один будівельний блок – це здатність вливатись: наприклад чи може хтось влитись в семінарійну спільноту, хто він є для спільноти: oсобистість i повноцінний член спільноти, чи можливо тільки гвинтик механізмy чи системи. В останньому є велика небезпека, що «я» перестає бути «я», але тільки, як в театрі на сцені, грає певні ролi відповідно до глядачів. Мотивацією такої поведінки може бути страх перед покаранням.
Стабільна дружба – це наступний будівельний блок в «несучих стінах» нашої будівлі. Передумовою будь-якої дружби є взаємодовіра. Таким чином, рекомендується вступати в дружні відносини з однолітками та підтримувати їх. Тому, що дружні відносини з великою різницею у віці можуть стати проблематичними. 25-річний знаходить набагато більше спільного зі своїми однолітками, ніж із 13- або 50-річним. Передумовою дружніх стосунків є жертвеність. Хороші відносини з однолітками є важливим критерієм для свячень, а також вони допомагають священнику протягом багатьох років, вистояти і витримати в доброму до кінця. Не дивно, що священники, які з різних причин перестають священнодіяти, відчувають себе самотніми, тому що часто закінчуються їх дружні стосунки з однокурсниками наприклад.
Також в цьому контексті необхідно згадати, чи дозволена і наскільки, неодруженому священнику, або навіть одруженому, дружба з жінками. Еталоном вважається нормальне і шанобливе ставлення до жінок. Тут стоїть питання, чи дотримується, у спілкуванні навіть з інакодумцями, здорова оцінка близькості i відстані. Що стосується ставлення і спілкування з жінками, то тут є можливe явище двох полюсів: тотальнoго уникнення будь-якого спілкування з жінками, дівчатами або поведінка «Дон Жуана». В цьому контексті слід підкреслити роль і місце житла священника, чи є воно для нього домівкою, де б він черпав нові сили, знаходив музи, нові ідеї, надтхнення; в протилежному випадку домівка зведеться тільки до нічлігу і холодильника з їжею. Останнім будівельним блоком для «несучої здатності стін» є надійність людини (дотримання домовленостей, обіцянок, зустрічей і т.д.). Основою для цього є самокритика і чесність по відношенню до самого себе. Це i є наступним «етапом будівництвa будинку».
- Чесність по відношенню до істини власного буття
Як вже було коротко зазначено, цей момент є дуже важливим, бо він служить «покрівельною плитою» для «несучих стін» будівлі, єднaючи все до цих пір збудоване, даючи можливість для зведення даху. Чесність по відношенню до істини власного буття включає в себе різні аспекти, наприклад такі як «знання власних кордонів»: ніхто не досконалий; жодна людина не є «всевміючою», і ніхто не застрахований від невдачі і від поразок. Треба усвідомлювати, що і священник не може бути «чудотворцем», який, подібно Воскреслому Христові, з’являється в декількох місцях одночасно і разом з учнями ламає хліб. Кожен, і все на світі, має свої межі і це потрібно навчитися прийняти. На цьому тлі є дуже необхідна лояльність i терпеливість, повагa і довірa, без жодної ідеалізації як до себе самого так і до інших людей. Для цього необхідно інтегрувати в себе, іншими словами, розмізнати і прийняти, позитивні і негативні елементи, в тому числі стосовно інших людей або спільноти. Це мислення і поведінка захищає від грандіозної самовпевненості, такої як нарцизм, і запобігає дискредитації інших. Не менш важлива реалістична оцінка власних і чужих труднощів. Цей реалізм легко може бути загублений, якщо дотримуватися спотвореної точки зору, що жодна людина не є нормальною. (У кожного є «пташка», деколи менша, іноді більша). При цьому часто зустрічається у людей страх, щоб бува інші не дай Боже дізналися про мене більше як я насправді цього хочу: явище ведення підпільного життя. Деякі ховаються за стіною захисту та пристосування. До істини власного буття і чесності, коли мова йде про людину, відноситься її ставлення до особистих невдач та реакція на них. Якщо хтось образив інших, потрібна мужність, щоб попросити вибачення; якщо хтось сам є ображений, потрібно проявити розуміння і великодушність, щоб пробачити. І, як це часто буває при невдачі, багато чого потрібно почати заново, розставляючи нові пріоритети, перепрограмувати «внутрішні програми» або навіть видалити і повторно завантажити їх. Для цього потрібна здатність реалістично сприймати невдачу. Тут важливу роль відіграє те, як людина навчилaся справлятися з невдачею ще в дитинстві, а також з досвідом реакції інших на власну невдачу. Погляд на власне минуле, його рефлексія та інтеграція в сьогодення завжди дуже корисні в цій проблематиці. Багато чого можна прояснити, якщо критично поглянути на минуле, і при необхідності спробувати опрацювати витіснені теми, в тому числі в розмові з духівником. Тому що, говорячи про це можна все більше і більше усвідомити собі, наскільки впливовими є дитячі та юнацькі роки для розвитку власної особистості насамперед щодо тем «відповідальності» і «внутрішньої свободи», перший досвід яких, формулюючи з медичної точки зору, «вколюється» вже дитині як вакцина.
- Відповідальність і внутрішня свобода
Відповідальність і внутрішня свобода, згідно з логікою моєї аналогової конструкції, утворюють «дах» як важливий і «найвищий» елемент для людської зрілості. Так як дах покриває всю будівлю і захищає її від негоди, так само і відповідальна та внутрішня свобода захищають людину від різноманітних небезпек, допомагаючи її залишатися самим сабою, неповторним, залишатися «щільним», не реагуючи на зовнішні подразники, «погодні умови». Перша і найважливіша відповідальність – це відповідальність за власне життя. Якщо власне життя цінується як дар Божий, то і сама людина розуміє себе як дар. І той, хто розуміє себе як дар, є здатний дарувати себе іншим. Відмінними рисами переймання на себе відповідальності є ініціативність, творчість і активність. Просто «бути присутнім» в духовній семінарії, наче як в санаторії, де можна добре виспатися, добре поїсти, відпочити, чекаючи в черзі по диплом є радше доказом недостатньої зрілості особистості та безвідповідальності. Адже життя такої людини може пройти повз ней. Дрейфування і непостійність є якраз прямими наслідками такого погляду на власне життя. Щоб запобігти цьому, необхідне розумне планування робочого часу, вихідниx, відпустки. Для того щоб робочий день став продуктивним, вихідні цікавими, а відпустка розслаблююча, слід також дбати про власне здоров’я як про істотний елемент працездатності. Кожен повинен перевірити, що він може зробити для стабільного здоров’я (фізичні вправи, здорове харчування, достатньо спокою та відпочинку і т.д.). До «конструкції даху» належить також вміння прийняття чітких і своєчасних рішень, чи то малих під час будніх, чи великих для подальшого перебігу життя, (напр. присвятити себе неодруженому священству або ж перед цим створити сім’ю).[2]
Крім того істотними компонентами людської зрілості є трудова дисципліна і цілеспрямованість. До цього належить адекватна участь в навчальному процесі, реалістичне задоволення від прогресу, а також здатність дистанціюватися від роботи і розширювати горизонт мислення за рахунок занять іншими темами – і регулярні короткі етапи відпочинку.
Що стосується цілеспрямованості, то повинні бути поставлені короткострокові і довгострокові цілі, завжди з прицілом на кінцеве τέλος (мету) потрапити в Царство Небесне. Той, хто не знає мети, не знаходить і шляху, тому якa мета, таке і життя.
- Заангажованість – вміння захоплюватися
Багато будинків в наші дні мають в даху кілька вікон, які, з одного боку, дозволяють світлу і теплу проникати в будівлю, а з іншого – дозволяючи подай трохи зазернути в середину будівлі, даючи певну інформацію про інтер’єр будинку назовні. Аналогічно є, переносячи на площину людини, із заангажованістю і захопленням. Заангажованість виникає у активної людини саме через інформацію, яка потрапляє до неї ззовні, а захоплення в свою чергу є ніби відповіддю на це. Той, у кого немає радості в заангажованості, немає захоплення в житті, справах, у вірі, в священичому житті і Царстві Небесному, не зможе надихати інших, щоб вони мали життя в повноті і були сповнені радості. Для священника заангажованість для Царства Божого повинна бути найвищим пріоритетом, щоб він з життєвою радістю і вмінням захоплюватися, повів також і інших людей. Велике значення, крім заангажованості для Царства Божого, має його інтерес до інших людей, до нового або чужого. Це не тільки розширює його кругозір, але і показує, що він не є егоцентричний і завжди прагне бути людиною, християнином і священником для себе так i для інших. Бо той, хто не може [або не хоче] будувати власний дім [своєї людської зрілості], як тоді він зможе дбати про Церкву Божу (пор.1 Тим 3,5).
[1] Післяапостольний лист Папи Івана Павла II єпископам, священикам і віруючим про навчання священиків в контексті теперішнього часу (оголошення Апостольського Престолу 105), Бонн 1992, тут §§ 43-44.
[2] Пор. F. Dillier, Warum verheiratete Priester? Begründung und Erfahrungen der ostkirchlichen Praxis [укр.: Чому одружені священики? Обґрунтування і досвід східно-церковної практики], St. Ottilien 2001, ст. 87-95.