переклад з німецької: духівник о.Іван Качала
В новому документі „Дар покликання до священства“ (Ratio Fundamentalis Institutionis Sacerdotalis) про духовну формацію в духовних семінаріях зазначено наступне: „духовнa опіка семінаристів повиннa відбуватися в дусі внутрішніх відносин з Господом і в дусі братньої спільноти, щоб розпізнати ,духовну поверxневість’ та її усунути, а саме надмірну зосередженість на зовнішності; надмірну самовпененість у власних знаннях і в дисциплінованості; нарцизм і авторитаризм, нав`язливість; тільки зовнішню, показову відправу св. Літургії; пихатість; індивідуалізм; невміння прислухатися до інших і всякого роду кар´єризм. Натомість семінарійне виховання повинно спонукати до простоти, розважності, автентичності та до вміння вести конструктивний діалог. Семінаристи повинні навчитися бути учнями в школі Учителя, жити любов´ю до душпастирства і служити іншим як слуги Христа […] тa […] управителі Божих Таїнств’ (1 Kor 4,1)“.
У моїй доповіді я б хотів разом з Вами докладніше розглянути та конкретизувати ті аспекти в документі, які стосуються тематики нашої зустрічі. Тема наших роздумів дуже обширна, тому я зосереджусь лише на кількох аспектах. Як духівник в латинській духовній семінарії, сподіваюся, що моя доповідь про духовнy формацію семінаристів буде також актуальна і важлива для питомців греко-католицьких Церков. Ваші семінаристи мають свою специфіку і інший життєвий контекст та досвід. Деякі з них зростали в священичих сім´ях, інші натомість в родинах, де не було особливого релігійного виховання. Для частини семінаристів розуміння власного духовного життя обмежується тільки відправою Божественної Літургії, без особливих приватних духовних практик.
Те, що саме відбувається за роки перебування семінариста в стінах семінарії, влучно зауважив один відомий професор літургійного богослів´я в Німеччині: „Часто семінаристи запаковують свою власну побожність, яку вони досвідчили в дитинстві чи в юнацьких роках, у велику валізу. Ця валіза є під час навчання в семінарії постійно закритою i саме цю валізу семінаристи волочать за собою. Ставши священиками, вони її розпаковують і розпочинають практикувати духовне життя як колись дитинствi. Відповідно виглядає їхня проповідь. Коротко кажучи, за час перебування в духовній семінарії такі кандидати духовно не сформувались“.
Які отже мали б бути передумови для успішного духовного виховання та супроводу семінаристів?
І. Сучасні передумови духовного супроводу семінаристів
Наступні основоположні пункти є дуже важливими у формації кандидатів до священичого служіння:
1) Завдання духівника та духовного отця
В латинських духовних семінаріях існує чітке розрізнення між служінням духівника і служінням духовного отця: „У кожній семінарії мусить бути духівник, який є офіційним духовним провідником семінарійної спільноти та окремих семінаристів. Призначається він єпархіальним єпископом. Натомість духовний отець (moderator vitae spiritualis) вибирається самим семінаристом. Духовного отця не можна в жодному випадку комусь нав´язувати, лище рекомендувати. Перед свяченнями духівник висловлює свою позицію щодо того, чи кандидат має необхідні якості, щоб стати священиком.
Духовний отець натомість не надає кандидатові характеристики, а лише може представити свою думку. Коли ж мають місце певні розбіжності думoк духівника і духовного отця, тоді перевага надається духівникові.“[1]
У наступних пунктах хочу звернути Вашу увагу на служіння духовного отця.
2) Духовний супровід відбувається під дією Святого Духа
Церква є діло Святого Духа, який в невидимий спосіб її наповняє і супроводжує. Церква постійно просить про допомогу Святого Духа. Діяння Святого Духа не вимірюється в категоріях того, що Церква посідає, чи робить.
Те саме стосується і духовного життя: Щоденне життя у вірі не можна змайструвати, купити – таке життя є завжди відкрите на Божий поклик через діяння Його Духа. Хто бажає стати священиком, мусить також навчитися протягом формаційних років ставити собі питання: Яка є Божа Воля у моєму житті? Яке місце займає молитва? Чи вмію я розпізнавати знаки часу в щоденному житті?
Декрет ІІ. Ватиканського Собору „Про служіння й життя пресвітерів“ (§11) говорить про „особливе покликання“ до священства. Бог відкривається у конкретний спосіб кожному окремо і Його Волю можна розпізнати як в щоденних речах так і в зустрічах з іншими людьми. Тому є дуже важливо для семінариста, вміти розпізнавати „різних духів“, а також мати певні критерії для правильного трактування власного життя.
В різноманітних формах ведення духовного життя спостерігається цілком новий підхід до духовності, а саме, „з вірою ставитися до реальності“. Духовне життя не є якоюсь особливою сферою в щоденному житті, а інтеграційнoю точкoю християнського існування. Хто, отже, намагається шукати і бачити Бога у всіх речах, той є віруючою, духовною людиною. Така людина ставить собі питання, що є початком і причиною її життя. Який сенс її існування? Який сенс усього, що відбувається навколо?
Духовно супроводжувати семінариста означає не тільки навчити його молитовних практик чи вправ, але радше показати йому як можна виробити певний стиль життя, натхненого вірою. Cьогодні семінаpисти потребують конкретниx вказівок та помочі, як їм поводитися з різними викликами, зі свободою, сучасними засобами комунікацій: комп´ютерoм, смартфонoм, інтернетoм, різними пропозицiями на відпочинок, щоб він не жив у паралених світах, тобто, щоб його щоденне життя не існувало поряд із життям у вірі. Небезпеку становить те, що кандидат до священства може вести два стилі життя: в семінарії – духовне і поза семінарією – світське. Сучасні семінаристи є дітьми свого часу, вони мало в чому відрізняються їхньою поведінкою від ровесників. Цих два стилі існують паралельно один до одного, без бажання самого семінариста їх поєднати. Такий стан паралельності притаманний не тільки для часу перебування в семінарії, але і пізніше в священичому житті (напр. як священики проводять відпустки, чим займаються вони у вільний час?)
3) Поглиблення священичого покликання
Сучасні семінаристи дуже часто зростають в сім´ях, в яких не практикується церковне життя, тому в перших роках перебування в семінарії їх треба ввести у життя натхненнe вірою. Цей процес є довготривалим. Вони повинні навчитись дотримуватись і святкувати релігійні празники (зокрема під час канікул і на вихідних, коли не має офіційної програми в семінарії), духовно впорядковувати свій день, ставити перед собою певні цілі і завдання, зрештою з Божою допомогою опрацювати та інтегрувати минулий життєвий досвід у своє покликання. Вони вчаться знаходити час на щоденний іспит совісті, духовні розважання. Для цього необхідно конкретної школи молитви як в теоретичному так і в практичному плані, тому і завдання духівника є якраз разом з семінаристами практикувати окремі форми духовного життя.
Однією з важливих тем в духовному супроводі семінаристів є допомогти їм під час навчання розшифрувати різні „дорожні знаки“, які мали місце в житті. Тут потрібно не забути, що не тільки ректор формує семінариста, але далеко більше сам Бог, який покликав на це служіння семінариста і дозволяє йому збирати необхідний досвід, на який Господь пізніше буде покликатися. Деякі особливі події чи особливий досвід в житті семінариста варто поглиблювати, адже саме через це вималювується уже тепер певний профіль майбутнього душпастиря.
Сучасні моделі здоров’я мають на меті показати людині її сильні сторони, її обдарування, не роблячи відразу зауваження чи вказуючи на вади чи недоліки. Те саме стосується і семінаристів. Потрібно підкреслювати і показувати їхні сильні сторони, підбадьорувати їх, адже завжди є краще інспірувати, а ніж конфронтувати.
4) Воплочена духовність
Різноманітність духовного життя знаходить своє життєве вираження у свідомому ставленні до власного тіла. Для цього необхідно мати такий рівень духовнoсті, який би включав у себе також і повсякденне життя, з його різними проявами. Потрібно навчитися цінувати власне тіло та дотримуватись здорового харчування. Ми все частіше зустрічаємося з проблемою надмірної ваги у семінаристів. Тіло є «рукавицею» душі, а його мовoю – слова серця. Часто через зовнішні вияви, як наприклад аристократичне пиття чаю, кави, дорогi парфуми, прикривaються справжні сигнали людського тіла. Регулярний спорт кожного дня є якраз доказом того, що семінарист дбає і турбується про свій організм (а про спорт можна тоді говорити, коли людина ним так займається, що з неї виходить піт). Ректор і духовний провід семінарії повинні вимагати від семінаристів займатися спортом, робити певні фізичні вправи. Часті обіди, перекуски, виробляють серед семінаристів не надто позитивні, але радше шкідливі звички, які шкодять їхньому здоров´ю. Багато легше запобігти певній хворобі, аніж поборювати її наслідки. До справжньої духовності належить правильне ставлення семінаристів до предметів мистецтва, зокрема до ікон. Вони мусять навчитися розрізняти високодуховні витвори мистецтва від дешево виготовленої продукції. Часто це спостерігається в цьому, яку ікону вибирає семінарист на згадку про ієрейські свячення.
ІІ. Особливі виклики в духовнoмy супроводі семінаристів
Духовний супровід семінаристів переплітається з різними формами розмов про віру і т.д. Семінарист формується духовно під час різних семінарів, дискусій.
1) Множинність форм духовного супроводу
– Терапевтичний спосіб розмови: цей спосіб є зорієнтованний на вирішення проблем чи конфліктів. Певна особа в її конкретній ситуації негайно потребує допомоги фахівця. Завдання духівника є вчасно вказати на це і не „грати маленького психолога“. На даному етапі психологи навіть зацікавленні в тому, щоб їхні клієнти брали участь в духовному супроводі. Тут вималювається добра співпраця між духівником, психологом та клієнтом.
– Розмови про супервізії душпастирськoї праці: Зразу після свячень трапляється часто так, що колишні семінаристи вважають духовний супровід більше непотрібним. Тому я, як духівник, заохочую їх до зустрічей з молодими священиками, адже при таких розмовах можна поділитися пастирським досвідом. Важливою є також співпраця з парохами, пасторальними референтами і іншими вірними, які працюють в церкві, отже людьми, які є фахівцями у душпастирстві. В душпастирському служінні нововисвячені священики вивчають найперше самих себе і по-новому бачать Боже діяння в їхній праці. Також вони бачать нові вимоги у власному духовному житті і часто усвідомлюють важливість духовного життя, яке вони вели під час семінарійних років.
– Консультація. Духовний супровід і консультації відрізняються між собою. Духівники не можуть бути фахівцями у всіх сферах людського життя, тому вони потребують також добрих спеціалістів і консультантів.
– Духовна розмова є спрямована на особу, яка супроваджується. У духовному супроводі основна вага лежить на наступному: дyхoвний отець супроводжує певну особу, яка сама іде до Бога. Особиста близькість, довіря або й дружба є запорукою успіху у такій формі розмови. І тут є не так важдивим знання чи обізнаність, а свідчення віри. Тому велика кількість консультантів ніколи не можe замінити духовного отця. Бо попри численні поради, консультації осoба залишається сам на сам з проблемами. Духовний отeць, натомість, через особисте свідчення віри бере участь в конкретному житті особи, є для неї опорою, надаючи їй практичнy домомогу. В духовному супроводі ми досвідчуємо Церкву як спільноту вірних. Важливим аспектом є саме віра і життя самого духовного отця. Часто можна надати поміч якраз через міцнi стосунки, емоційну близькість. Це заставляє переосмислити життя та поведінку. Любов має завжди більший ефект ніж строгість і постійні напімнення. Духовний отець стає через свою працю і служіння сакраментом Божої любові.
– Сповідь є зорієнтована на прощення. У посланні св. Якова 5,16 читаємо: „Визнавайте одні одним ваші гріхи“. У латинській церкві використовується часто для Тайни Сповіді термін: розмова з духовним отцем, при закінченні якої уділяється розгрішення. Таки підхід є дещо помилковим, бо про мої особисті гріхи я не можу говорити, я можу їх тільки іншому визнавати. Сповідь є найбільш духовною формою духовного супроводу. Вирішальним залишається не кількість „відбулих“ сповідей, але радше їх якість і намір навернення.
2) Теологічні студії і духовне життя
Часто семінаристи нарікають на те, що богословські студії мало допомагають їм в духовному житті. Чому так є, залежить частково від навчальних методу і способу передачі знаннь, а частково від самих семінаристів, бо вони не знають, як можна поєднати ці два полюси. Тому якраз у цьому полягає завдання духовної формації чи духовного отця – допомогти семінаристам у цьому. Потрібно під час навчання в духовній семінарії організовувати семінари, на яких би порушувалися такі теми. Наприклад спільне вивчення Катехизму, який будує мости між теологічними темами та духовним життям. Якщо цей шанс був опущений в семінарії, то може статися так, що священик після свячень не буде поглиблювати свої теологічні знання.
3) Основні принципи вдалого духовного супроводу семінаристів
До основи вдалого супроводу належить насупне:
– Без духовних практик, як молитва, медитації чи прийняття святих Таїн не має духовного супроводу. Отже неможливо духовно супроводити семінариста, якщо він нехтує першим.
– В духовному супроводі семінаристів залишається важлим не як часто семінарист зустрічався з духовним отцем, але радше ефективність тих зустрічей (див. практика старців). Однак не потрібно цим нехтувати і по мірі можливостей, навіть під час довгих літніх вакацій, дотримуватися певної дисципліни. Відповідальність за це несе духовний отець разом з ректoром.
– Часто поширина думка, що завдання духовного отця полягає у так званому віддзеркаленні проблем особи, яку він духовно супроводжує і яка йому довірила свої проблеми. Тобто духовний отець залишається на задньому плані, натомість особа сама мусить побачити, де криється корінь усіх проблем. Особисто я ставлюся критично до такого підходу і питаю, чи це справді відповідає духовній формації в семінарії. Не так високі теологічні чи інші студії духовного отця є тут основним, але те, чим він сам живе, його віра. З досвіду, тобто маючи певний досвід життя з віри, він може духовно супроводжувати інших. Особисте свідчення віри є ефективніше ніж теоретичні знання в питаннях життя і релігії.
– Ані ректорат, ані семінаристи не будуть заперечувати необхідність духовного супроводу. Однак спостерігається певна проблематика підходу і розуміння його значення. Сьогодні семінарист отримує духовний супровід від ректора, сповідника, реколентанта, духівника, свого єпископа, інших вихователів. При цьому постає питання, чи всі перелічені особи мають для цього необхідні знання. І чи можливо через курси, семінари здобути ці знання для такого важливого служіння. Чи на семінарах чи курсаx завдяки методам чи порадам можна навчитись, як правильно „робити“ духовний супровід?
Спосіб і метод, як саме семінаристів спрямовують до духовного отця на розмову, є часто сумнівний. Чи можливо взагалі примусити семінариста іти на розмову з духівником, навіть коли він цього не хоче? Треба запитати себе, чи можливо тут є надмір духовного супроводу з усіх сторін? Часто для студента така надмірна турбота і духовна опіка є обтяжливими. Є це справді необхідно для духовної формації і зросту? Бо так виглядає, що семінарист мусить давати звіт перед ректором, духівником, єпископом, парохом, катехитом на парафії. Всі хочуть „прислужитися“ до його духовної формації. Може всього цього просто забагато?
– Ще постають інші питання: коли саме мусить бути духовний супровід? В який спосіб він проходить? Має він бути подібний до терапевтичної розмови? Чи можливо потрібно зустрічатися з духовним отцем тоді, коли супроводжуваний це потребує? Чи часті зустрічі з духовним отцем можуть „принести“ щось і після скількох зустрічей треба завершити духовний супровід? Часто є так, що після п´яти, дес´яти, найбільше двадцяти зустрічей закінчується духовний супровід. Якщо є взагалі на це потреба, треба заключати новий „договір“. Не таємницею є і той факт, що часто духовний супровід раптово закінчується сам по собі. З цього видно – фундаментом духовного супроводу не є тільки розмови як такі, але взаємна мотивація. Духовний отець і особа, яку він супроводжує довіряють однин одному і цінують один одного, отже існує внутрішня гармонія між обома.
– Крім цього в кожному духовному супроводі необхідно брати під увагу також певні компоненти „духовної психології“. Духовний супровід залежить від віку, статі так і особи, яка когось супроводить та від особи, яка супроводжується. Звичайно можна отримати інші поради від чоловіка або жінки-спеціаліста, аніж від духівника в семінарії, який супроводжує багатьох семінаристів. Деякі теми в розмовах порушуються дуже рідко, а деякі теми є табу.
Надалі можна критично ставитися до сьогоднішньої практики дуxовного супроводу. Можливо треба більше акцентувати і зосереджуватися на місці молитви і св. Літургії. Духовний супровід буде тільки тоді добрим, коли те, що було обговоренно в розмові, знайде своє відображення і поглиблення в молитві і в св. Літургії. Наприкінці сімдесятих років появилася нова тендеція. Духовні розмови почали все частіше заміняти сповідь, тому все менше людей приступали до цієї Тайни. Чи духовний супровід є можливим без того, щоб приступати до святої Тайни Покаяння? Для молодих людей сьогодні не є просто розрізнити духовну розмову від сповіді. Що саме вони мають говорити під час духовної розмови, а що, під час сповіді, коли вони визнають гріхи перед Богом? Через те багато з ниx вважають достатнім тільки відкриту духовну розмову, без того, щоб сповідатися.
4) Школа духовної традиції східної Церкви
Звичайно, що духовний супровід в греко-католицьких семінаріях має свою специфіку і свої особливості. Перед тим як я перейду до цього, хотів би коротко заторкнути іншу тему, яка є на мій погляд дуже важлива. На початок потрібно переосмислити, чи є це цілком є доречно „святити“ семінариста на диякона і відразу на священика протягом декількох днів, без належної на це підготовки. Кожний ступінь священства має свою цінність і вагу і потребує окремого приготування, також через реколекції.
Наступне, що можна наново переосмислити є питання, чи стиль реколекцій св. Ігнатія для греко-католицьких семінаристів справді приносять користь? Реколекції св. Ігнатія не мають за мету відправляти кожного дня св. Месу, натомість східна духовність знаходить свою силу саме в Божественній Літургії. Літургія є джерелом освячення. Тому краще так організовувати реколекції, щоб вони відповідали саме східній духовності. Тут хочу підкрести наступне: Семінаристи Східних Церков, а особливо унійних, беруть участь в щоденній Літургії, подібно як це практикується в латинській церкві. Проблема тільки в тому, що темп відправи такої Літургії є дуже швидкий, за цей час не реально внутрішньо зосередитись на важливості і духовній користі Служби Божої. Для достойної і глибоко-духовної відправи св. Літургії необхідно щонайменше 90 хвилин. Тому я питаю себе, що треба зробити в духовній формації греко-католицьких семінаристів, щоб Божественна Літургія не втратила свою вагомість, гідність та містерію. Коротко кажучи, повстає питання, чи щоденна відправа св. Літургії, через її поверхневість не є контапродуктивною? Такі відправи не дозволяють семінаристам розвинути глибшу любов до Божественної Літургії.
До всього цього семінаристам необхідно докладно представляти джерела та історію східної духовності. Знання уставу, чи рубрик не достатні, щоб пізніше вміти дати собі раду з життєвими кризами та викликами в житті.
ІІІ. Oсобливості духовного супроводу семінаристів Східної Церкви
На закінчення моєї доповіді хочу підкреслити ще один аспект, який для мене є дуже важливим і який лежить мені на серці. Я говорю про характерно східну традицію духовного супроводу, а саме про практику духовного отцівствa (старців і духовних учнів). Як на мене, то ця практика відійшла десь на другий план. Духовне отцівство показує не тільки дружбу між двома особами, але є найбільшим проявом віри. Називати когось „духовним батьком“ або „сином“ не залежить від віку, але ця назва вказує радше на тісні відносини між двома. Тому в ширшому контексті можна говорити про термін „духовної матері“, чи „духовної дочки“. Так як Христос породив нас до життя в Бозі, так і духовний отeць вводить свого „сина“ в духовне життя, беручи участь у ділі відкуплення Христа. Через своє особисте життя, віру і досвід духовний отeць стає прикладом для наслідування для того, кого він духовно провадить до зустрічі з Богом, з єдиним правдивим „Авва, Oтцем“. В такий спосіб через духовного отця досвідчується сам Бог як батько.
Духовний отець не мусить бути одночасно сповідником, але він мусить жити Святим Духом. Чeрез його особисту, інтимну зустріч з Богом він стає духовним отцем. В цьому якраз і заключається значення духовного отцівства для цілої Церкви: давати власне свідчення віри, жити Святим Духом. Завдяки таким особам ціла Церква живе силою Святого Духа, не концентруючись на туземних, другорядних речах. Потрібно отже всякими способами плекати розвиток духовного отцівства, бо це робить Церкву живою.
Духовне отцівство є фундаментом для духовного супроводу – це думка відомого румунського догматика Думитру Станілоає. Цей богослов Східної Церкви представляє образ справжнього сповідника, духовне служіння сповідника. Сповідник мусить найперше бути другом спільноти, який співпереживає за кожного і може піднести на дусі, підбадьорити кожного. Священик мусить створити дружню атмосферу в його спільноті, так щоб іншi це бачили і подивляли. Священик має обов´язок говорити тільки добре про людей, бачити їхні позитивні сторони, захищити від очорнення, довіряти людям. Якщо священик має таку харизму, то він зможе залагоджувати конфлікти в спільноті і в такий спосіб стане служителем миру. Для того, щоб священикові не забракло любові, він мусить в наінтимніший споcіб бути поєднаним з джерелом любові, тобто Богом. Кожна віруюча людина повинна бути свідома того, що священик дбає про її спасіння і як він це робить, мусить колись перед Богом здати звіт.
Але і духовне отцівство має свої межі. Однією з тих меж є смерть. Андре Луф пише наступне: „За життя можна мати тільки одного духовного отця. Саме по цьому можна пізнати, чи справжні були ці відносини. Ці відносини між духовним отцем і його сином не мають на меті тривати вічно і не можуть повторюватися за якоюсь певною схемою. Також в такому контексті є забагато говорити про духовне народження, до кінцевого переходу в життя у Бозі. Якщо ж прийде день, коли духовний отець відійде у вічність, тоді не потрібно собі шукати іншого, але радше жити Духом і черпати з минулих зустрічей і досвіду. Як син, втративши свого тілесного батька, сумує, так само i духовний син повиннен сумувати за духовним отцем. Жити Духом означає спромогтися відкрити для себe глибини власного серця, що і робив раніш духовний отець. Цей Дух ,навчить всього´ (1 Йо 2,27) і цього є достатньо.“
Духовний отець після смерті стає перед Богом заступником тих, кого він супроводжував. На даний час в латинській Церкві ваглядає так, що через різні курси, семінари можна стати духовним отцем і такі послуги є іноді оплачуваними. Але духовне отцівство чи освіта, щоб могти когось духовно супроводжувати, залишаються все ж таки „духовним служінням“.
Добрим прикладом сучасного духовного отцівства в східній церкві є cтарець Порфирій Кавсокалівіт (1906-1991). Цей грецький Авва жив спочатку на Афоні, але за станом здоров´я мусив покинути Cвяту гору і жити в „світі“. Він став порадником для багатьох, описавши в своїх духовних порадах та вправах на кожен день значення духовного отцівства.
Старець Порфирій дає особисте свідчення, як під час духовного супроводу, учень не тільки вводиться в молитву його учителя, але йому передається також і харизма учителя. Авва Порфирій розповідає наступне: „Безмежну благодать досвідчив і він, недостойний. Він спостерігав за старцем Геро Дімас, як той молився в храмі, роблячи метанії та плачучи. Божа благодать наповнивнила Геро Дімас, так що і сам Порфирій удостоївся цієї ласки […]. Старець Дімас був у стані ласки, він випромінював світло. Саме так було це. І зразу ця ласка перейшла на мене, так що я увійшов у його атмосферу. Він не бачив мене […]. Геро Дімас передав мені отже ласку молитви і прозорливості, саме тоді коли він перебував на молитві в храмі Пресвятої Тройці. Ласку, про яку я не просив, якої не чекав і яка мені і на думку не приходила.“
Цей приклад дає нам вкотре зрозуміти, духовний супровід не можна вивчити, сидячи за партою, чи підчас семінарів. Це – довгий, особистий процес духовної практики, в співдіянні зі Святим Духом. Це є викликом особистого духовного життя i для нас, незалежно від того, чи я ректор чи духівник.
Prof. Michael Schneider SJ, Herausforderungen in der Geistlichen Begleitung
von griechisch-katholischen Seminaristen heute.
[1] E. Pucher, Zum Verhältnis von Forum externum und Forum internum besonders in der Ausbildung der Kleriker, in: ÖAKR 38 (1989) 494-504, hier 500f.