12 Лютого, 2025 – Pneumatikos

Благословення і прокляття: Як поводитися з мобільними телефонами та інтернетом

Дорогі співбрати у священичому служінні, дорогі семінаристи! На завершення зимового семестру 2024/2025 ми хотіли б разом поміркувати над важливою темою. Темою, яка хвилює кожного з нас. Темою, що впливає на наше суспільство та змінює весь світ. Йдеться про те, як…

ΟΔΗΓΗΤΗΡ: Дороговказ духовного життя у Східній Колегії

Цей документ покликаний служити дороговказом для колегіатів під час їхньої формації і водночас постійним стимулом для їхнього подальшого поступу на шляху до святості. Ця презентація містить найважливіші стовпи духовного життя, що стосуються підготовки до священичого життя як ченця, як безшлюбного…

„Aufsteige mein Gebet“

Aufsteige mein Gebet wie Weihrauch vor Dein Angesicht, meiner Hände Erhebung sei ein Abendopfer.Aufsteige mein Gebet wie Weihrauch vor Dein Angesicht, meiner Hände Erhebung sei ein Abendopfer. Vers: Herr, ich ruf zu Dir, erhöre mich; o merke auf meine Stimme, wenn ich zu Dir rufe!Aufsteige mein Gebet wie Weihrauch vor Dein Angesicht, meiner Hände Erhebung sei ein Abendopfer. Vers: Setze Wächter vor meinen Mund, o Herr, und vor das Tor meiner Lippen setze eine Wache!Aufsteige mein Gebet wie Weihrauch vor Dein Angesicht, meiner Hände Erhebung sei ein Abendopfer. Vers: Neige mein Herz nicht zu bösen Dingen, dass ich nicht frevelnd ruchlose Taten vollbringe!Aufsteige mein Gebet wie Weihrauch vor Dein Angesicht, meiner Hände Erhebung sei ein Abendopfer. Vers: Aufsteige mein Gebet wie Weihrauch vor Dein Angesicht,meiner Hände Erhebung sei ein Abendopfer. Es singen Oleksandr Petrynko und die Sänger des COr. Eichstätt – Collegium Orientale Aufnahme/Mixing/Mastering: Hans-Michael Routschka „Haus der Kirchenmusik” des Bistums Eichstätt Videoaufnahme und Schnitt: Rostyslav Myrosh https://youtu.be/FEd6TFfxNKI
…
Відмінність між »Forum externum« und »Forum internum« у фoрмації семінаристів

переклад з німецької: духівник о. Іван Качала, коректури: о. д-р. Андрій Михалейко Після II. Ватиканського Собору і десь до кінця 70-их, – час, коли я сам був семінаристом-, завдання і служіння духівника зводилося часто до того, що він був „director vitae spiritualis“ (директор духовного життя) семінариста. Він організовував духовні вправи, мав дух. точки на розважання, сповідав, давав реколекції і був до диспозції семінаристам в духовних справах. Тут не йшлося про особливу конфідейційність, адже функції, які виконував духівник були загально відомі, подібно як у випадку „ forum externum“. На сьогоднішньому ж етапі служіння і функції духівника відносяться до „Forum internum“. Виглядає так, що все поле його діяльності відбувається тільки на даному форумі. Тому тут же повстають запитання, як застерігти і уникнути певне суперництво чи конкуренцію між „Forum externum“ та „Forum internum“? Де точно проходить лінія розмежування? Яка прозорість необхідна між цими двома областями формації семінаристів і як виглядає це все на практиці? Тому наша зустріч тут y Львові може нам допомогти краще усвідомити яку роль відіграють ці два форуми та як вони врегулювуються.[1] І. Вихідна точка визначення двох форумів Найперше повстає питання, чи можна чітко розрізнити функції ректора семінарії і духівника семінарії, відповідно нa два форуми: externum та internum. Мусить духівник, який своїм служінням бере активну участь в житті семінарії, постійно мовчати і не втручатися, коли порушуються важливі питання під час службових нарад чи засідань ректорату. Якщо наприклад семінаристи в своєму колі дещо обговорюють і це залишається між ними, чи не може таке саме і відбуватися між ректором і духівником. Коротко кажучи, ректор і духівник мусять сьогодні поставити собі запитаня, де починається forum internum, а де закінчується forum externum. Важливість таких питаннь стає ще більш актуальною, коли ми їх, наприклад, спрямуємо тільки на особу ректора. Чи дозволено йому створювати, свій особистий „internum“, якщо під час розмови семінарист довірив йому щось особисте, через що ректор змушений мовчати? Що дозволено ректорові питатися у семінариста, без того щоб залишити поле „forum externum“ ? Чи має ректор право запитатися у семінариста, хто є його духовним отцем, або чи семінарист мав інтимні стосунки з протилежною статтю, або можливо він має гомосексуальні нахили? Чи дозволено ректорові питатися кандидата перед свяченнями, чи той сексуально себе задовільняє? Цю звіт-розмову ректор має пізніше подати єпископу-святителеві в так званому скрутініум (формуляр на свячення для єпископа). Натомість духівник мусить себе запитати, чи він диференціює між „Forum internum“ і таємницею сповіді? І чи бувають в його практиці моменти, коли він не може мовчати на ту чи іншу справу? Чи має духівник право, а чи можливо мусить, запитати семінариста про певні речі (конкретні чи загальні), коли той наприклад має іншого дух. отця поза семінарією? З цих вище поданих питаннь чітко вимальовується важливість як і forum externum так forum internum в вихованні семінаристів. Звичайно в цій формації залишaється багато чого не вирішено, що потребує точнішого правового і духовного роз´яснення. Для того щоби все це не виглядало взагалі неможливим звертаємо найперше погляд на канонічне право латинської традиції, а також історичний розвиток двох форумів, для того щоби в подальших розділах зконкретизувати і спроєктувати ці знання на сучасні реалії у формації семінаристів. ІІ. Церковно-правові правила двох форумів Застосування влади проводу в Римо-католицькій Церкві залежить від внутрішньої або зовнішньої сфери. Згідно кан. 220 (Кодекс канонічного права 1983 року) віруючі мають право на конфіденційність, тобто їхні справи можуть вирішуватися виключно в рамках forum internum, наприклад коли є небезпека втрати доброго імені. Все ж таки прийняте рішення в даному форумі залишається актуальним і для зовнішньої правової площини. З правової точки зору церковна влада поширюється на два форуми, що є виявом пастирської влади церкви. Тому, те що було прийнято в forum internum має юридичну силу і для forum externum. Це найкраще можна побачити на прикладі диспенз в подружньому праві. Отже, надана диспенза в forum internum, поза Тайною Подружжя не потребує повторного підтвердження для forum externum. Взагалі то на обох форумах можна приймати рішення, надавати диспензи, звільняти і все це матиме правову силу. Коротко кажучи, згідно канонічного права forum externum та forum internum є двома майданчиками поширення одної і тої церкoвнoї влади. На першому майданчику йдеться про добро Церкви, її життя та діяльность – інтереси спільноти стоять на першому місті; на іншому майданчику, тобто в forum internum йдеться передусім про добро кожного зокрема (salus animarum).[2] Відповідно до цього є не просто описатити сфери служіння як ректора семінарії – forum externum-, так і духівника – forum internum. Розрізнення обох форумів служить найперше семінаристу, його правам та захисту його особистості. Цей короткий огляд двох форумів з боку канонічного права показав, що тут не йдеться про абсолютно протилежні області, а радше тут йдеться про врегулювання життя церкви на основі церковного права. Як підсумок першого золотого правила двох форумів вимальовуються настумні гіпотези: Час семінарійної формації має служити передусім розвитку особистості семінариста як людини. Розрізнення цих двох форумів cприяє якpаз такому розвитку. Семінаристи можуть з власного досвіду підтвердити велике значення і важливість обох форумів. Часто навіть вислови чи твердження сказані в forum internum не зникають безслідно, але але мають наслідки на зовнішню сферy, на церковне життя. Ці наслідки не є такі самі як ті, які виходять безпосередньо від forum externum. Гармонійна співпраця єпископа, ректора і духівника завжди має позитивний вплив на семінариста, а саме те, що його сприймають як особистість, з його неповторністю і цілісністтю; те що його поважають і ним дорожать. Саме до влади єпископа належать ці два форуми, за які він несе відповідальність як і відповідальність за формацію семінаристів. Тому наступний розділ матиме за мету конкретно представити служіння єпископа. ІІІ. Принципи і методи двох форумів з огляду на єпископське служіння[3] Особливе завдання кожного єпископа в рамках формації семінаристів є наголошувати про важливість покликання. В „Декреті про служіння і життя пресвітерів (Presbyterorum ordinis)“ в § 11 (зноска 89), посилаючись на промову папи Павла VI, сказано наступне: „Божий поклик виражається двома способами, чудесними і однозгідними між собою: перший – внутрішній, благодатний, голос Святого Духа, невимовної внутрішньої краси, що його збуджує у незбагненних глибинах людської душі, сумирний і сильний голос Господа; а другий – зовнішній, людський, видимий, суспільний, правовий, конкретний, голос кваліфікованого служителя Слова Божого, апостола, єрархії, як необхідний інструмент, бажаний і встановлений Христом як засіб перевести на […]
…
Сучасні виклики у духовному супроводі греко-католицьких семінаристів

переклад з німецької: духівник о.Іван Качала В новому документі „Дар покликання до священства“ (Ratio Fundamentalis Institutionis Sacerdotalis) про духовну формацію в духовних семінаріях зазначено наступне: „духовнa опіка семінаристів повиннa відбуватися в дусі внутрішніх відносин з Господом і в дусі братньої спільноти, щоб розпізнати ,духовну поверxневість’ та її усунути, а саме надмірну зосередженість на зовнішності; надмірну самовпененість у власних знаннях і в дисциплінованості; нарцизм і авторитаризм, нав`язливість; тільки зовнішню, показову відправу св. Літургії; пихатість; індивідуалізм; невміння прислухатися до інших і всякого роду кар´єризм. Натомість семінарійне виховання повинно спонукати до простоти, розважності, автентичності та до вміння вести конструктивний діалог. Семінаристи повинні навчитися бути учнями в школі Учителя, жити любов´ю до душпастирства і служити іншим як слуги Христа […] тa […] управителі Божих Таїнств’ (1 Kor 4,1)“. У моїй доповіді я б хотів разом з Вами докладніше розглянути та конкретизувати ті аспекти в документі, які стосуються тематики нашої зустрічі. Тема наших роздумів дуже обширна, тому я зосереджусь лише на кількох аспектах. Як духівник в латинській духовній семінарії, сподіваюся, що моя доповідь про духовнy формацію семінаристів буде також актуальна і важлива для питомців греко-католицьких Церков. Ваші семінаристи мають свою специфіку і інший життєвий контекст та досвід. Деякі з них зростали в священичих сім´ях, інші натомість в родинах, де не було особливого релігійного виховання. Для частини семінаристів розуміння власного духовного життя обмежується тільки відправою Божественної Літургії, без особливих приватних духовних практик. Те, що саме відбувається за роки перебування семінариста в стінах семінарії, влучно зауважив один відомий професор літургійного богослів´я в Німеччині: „Часто семінаристи запаковують свою власну побожність, яку вони досвідчили в дитинстві чи в юнацьких роках, у велику валізу. Ця валіза є під час навчання в семінарії постійно закритою i саме цю валізу семінаристи волочать за собою. Ставши священиками, вони її розпаковують і розпочинають практикувати духовне життя як колись дитинствi. Відповідно виглядає їхня проповідь. Коротко кажучи, за час перебування в духовній семінарії такі кандидати духовно не сформувались“. Які отже мали б бути передумови для успішного духовного виховання та супроводу семінаристів? І. Сучасні передумови духовного супроводу семінаристів Наступні основоположні пункти є дуже важливими у формації кандидатів до священичого служіння: 1) Завдання духівника та духовного отця В латинських духовних семінаріях існує чітке розрізнення між служінням духівника і служінням духовного отця: „У кожній семінарії мусить бути духівник, який є офіційним духовним провідником семінарійної спільноти та окремих семінаристів. Призначається він єпархіальним єпископом. Натомість духовний отець (moderator vitae spiritualis) вибирається самим семінаристом. Духовного отця не можна в жодному випадку комусь нав´язувати, лище рекомендувати. Перед свяченнями духівник висловлює свою позицію щодо того, чи кандидат має необхідні якості, щоб стати священиком. Духовний отець натомість не надає кандидатові характеристики, а лише може представити свою думку. Коли ж мають місце певні розбіжності думoк духівника і духовного отця, тоді перевага надається духівникові.“[1] У наступних пунктах хочу звернути Вашу увагу на служіння духовного отця. 2) Духовний супровід відбувається під дією Святого Духа Церква є діло Святого Духа, який в невидимий спосіб її наповняє і супроводжує. Церква постійно просить про допомогу Святого Духа. Діяння Святого Духа не вимірюється в категоріях того, що Церква посідає, чи робить. Те саме стосується і духовного життя: Щоденне життя у вірі не можна змайструвати, купити – таке життя є завжди відкрите на Божий поклик через діяння Його Духа. Хто бажає стати священиком, мусить також навчитися протягом формаційних років ставити собі питання: Яка є Божа Воля у моєму житті? Яке місце займає молитва? Чи вмію я розпізнавати знаки часу в щоденному житті? Декрет ІІ. Ватиканського Собору „Про служіння й життя пресвітерів“ (§11) говорить про „особливе покликання“ до священства. Бог відкривається у конкретний спосіб кожному окремо і Його Волю можна розпізнати як в щоденних речах так і в зустрічах з іншими людьми. Тому є дуже важливо для семінариста, вміти розпізнавати „різних духів“, а також мати певні критерії для правильного трактування власного життя. В різноманітних формах ведення духовного життя спостерігається цілком новий підхід до духовності, а саме, „з вірою ставитися до реальності“. Духовне життя не є якоюсь особливою сферою в щоденному житті, а інтеграційнoю точкoю християнського існування. Хто, отже, намагається шукати і бачити Бога у всіх речах, той є віруючою, духовною людиною. Така людина ставить собі питання, що є початком і причиною її життя. Який сенс її існування? Який сенс усього, що відбувається навколо? Духовно супроводжувати семінариста означає не тільки навчити його молитовних практик чи вправ, але радше показати йому як можна виробити певний стиль життя, натхненого вірою. Cьогодні семінаpисти потребують конкретниx вказівок та помочі, як їм поводитися з різними викликами, зі свободою, сучасними засобами комунікацій: комп´ютерoм, смартфонoм, інтернетoм, різними пропозицiями на відпочинок, щоб він не жив у паралених світах, тобто, щоб його щоденне життя не існувало поряд із життям у вірі. Небезпеку становить те, що кандидат до священства може вести два стилі життя: в семінарії – духовне і поза семінарією – світське. Сучасні семінаристи є дітьми свого часу, вони мало в чому відрізняються їхньою поведінкою від ровесників. Цих два стилі існують паралельно один до одного, без бажання самого семінариста їх поєднати. Такий стан паралельності притаманний не тільки для часу перебування в семінарії, але і пізніше в священичому житті (напр. як священики проводять відпустки, чим займаються вони у вільний час?) 3) Поглиблення священичого покликання Сучасні семінаристи дуже часто зростають в сім´ях, в яких не практикується церковне життя, тому в перших роках перебування в семінарії їх треба ввести у життя натхненнe вірою. Цей процес є довготривалим. Вони повинні навчитись дотримуватись і святкувати релігійні празники (зокрема під час канікул і на вихідних, коли не має офіційної програми в семінарії), духовно впорядковувати свій день, ставити перед собою певні цілі і завдання, зрештою з Божою допомогою опрацювати та інтегрувати минулий життєвий досвід у своє покликання. Вони вчаться знаходити час на щоденний іспит совісті, духовні розважання. Для цього необхідно конкретної школи молитви як в теоретичному так і в практичному плані, тому і завдання духівника є якраз разом з семінаристами практикувати окремі форми духовного життя. Однією з важливих тем в духовному супроводі семінаристів є допомогти їм під час навчання розшифрувати різні „дорожні знаки“, які мали місце в житті. Тут потрібно не забути, що не тільки ректор формує семінариста, але далеко більше сам Бог, який покликав на це служіння семінариста і […]
…
Людська зрілість священника

«Священики повинні бути в першу чергу людьми». Цю фразу я почув коли був молодим семінаристом у 2006 році від глави Української Греко-Католицької Церкви, Його Блаженства Любомира Гузара († 2017) під час паломництва до Крилоса в Західній Україні. «Я хочу бути людиною», – неодноразово підкреслював Гузар у своїх проповідях, інтерв’ю та публікаціях. Як приклад, зокрема, він наводив розповідь грецького філософа Діогена Сінопського (3 ст. до Р. Х.), який з ліхтарем в руці у світлий день бігав по Афінській ринковій площі і на запитання, що він там робить, відповів: «Я шукаю людину». Бо бажання бути людиною, було для Гузара фундаментом і основою для подальших служінь і покликань в суспільстві і Церкві. Озираючись назад, я завжди краще розумію фразу Гузара, сказану п’ятнадцять років тому, особливо щодо мого нинішнього служіння духівником в Cхідній Kолегії (м. Айхштетт / Німеччина) «Священики повинні бути в першу чергу людьми» – вислів з п’яти слів, реалізація якого, однак, триває все життя. Оскільки в наші дні ми переживаємо кризу віри, велике значення має формація священників, які могли б піти на окраїну суспільства, і були б в змозі своїм життєвим свідченням направити людей на шлях до Бога. Тому поряд з інтелектуальним, пастирським і духовним вимірами в формації семінаристів особлива увага повинна приділятися четвертому виміру, а саме людській зрілості майбутнього священника (пор. Ratio Fundm. §§ 89-124). Саме людська зрілість, сформульована Гузаром, є основою для для бажання та вміння послужити іншим. Таким чином на наступних п’яти етапах побудови моїх роздумів ми розглянемо деякі критерії афективної (емоціональної) зрілості, причому під «афективною» зрілістю слід розуміти загальнолюдську зрілість. Під етапами побудови мається на увазі порядок дій (метод), який повинен бути чітко представлений на прикладі будівництва будинку. Будівництво будинку вимагає багато праці, зусиль і наполегливості, і в той же час будівництво залежить від архітектора, будівничих, матеріалу і погодних умов. Цей образ процесу зведення будівлі в певному сенсі віддзеркалює процес зрілості людської особистості, «будівництво» якої триває ціле життя. Нижче згадані критерії мають за основу «PASTORES DABO VOBIS»[1], які відіграють велику роль не тільки у вихованні майбутніх священників, але мають місце для кожної людини. Афективна зрілість = зріле ставленення до себе самого Афективна зрілість має на увазі, як вказувалося, зростання загальнолюдської зрілoстi на всіх етапах людського життя. Вона передбачає здорову самосвідомість, самооцінку і здатність до самоприйняття, тому що у кожної людини є сильні і слабкі сторони, злети і падіння, світлі і темні сторони. Тільки їх прийняття уможливлює людині процес дозрівання. Що стосується самооцінки, то тут діє наступний принцип: як людина сприймає себе, так вона сприйматиме і інших. Здорова самооцінка створює рамки для закладення фундаменту і являє собою немов контур котлoванa, виритий глибо в землі для будівництва. Як відомо, щоб закласти фундамент будинку необідні цемент, каміння, сталь, пісок та вода. Саме вони в необхідних пропорціях є гарантом міцності і стабільності будь якої споруди. Щось подібне можна констатувати і по відношенню до афективної зрілістi людини. Вона складається з багатьох «будівельниx компонентів». Одним з них є прийняття та інтеграція власних почуттів. Чи хтось може говорити про почуття і показувати їх іншим, пов’язано з тим, хто він за типом характеру, чи він взагалі (і як) висловлював свої почуття в дитинстві і як вони були зрозумілі. Про смерть когось із родичів можна розповісти іншим, але можна зберегти тільки для себе таку сумну подію, – це тільки один з відомих прикладів. Діапазон почуттів надзвичайно широкий, лінія якого проходить від «повсякденних почуттів» (наприклад поганого настрою чи невдоволення), скритих, придавлених емоцій, аж до агресивниx і сексуальниx імпульсiв, що вимагають особливо сильного контролю. Однак контроль повинен виходити з внутрішнього єства людини, її християнських цінностей тa переконань, але аж ніяк через страх перед покаранням, чи певне пристосyвання, щоб намалювати привабливий образ про себе, щоб сподобатись іншим (батькам, дівчині, керівництву), ці імпульси зберігаються як правило завжди «в таємниці». Наступний будівельний компонент це вміння бути духовно зрілoю самодостатньою особистістю. Однією з якостею самодостатньої зрілої людини є вміння перебувати на одинці, без панічного страху перед самотністю. Тут йде мова, в першу чергу, про неодружених священників: чи є у них захоплення або особливі інтереси? Або чи потребує неодружений священник обов’язково частих контактів з іншими? Вміння перебувати на самоті – є необхідною умовою молитовного життя. Ісус йде один у самотнє місце, щоб там помолитися (пор. Мк 1,35). Здатність та вміння перебувати на самоті є необхідна не тільки для неодружених священників, а й для членів священичої сім’ї, які повинні мати спільні інтереси і можуть жити щасливо навіть без занадто частих контактів з іншими. Одруженим священникам теж потрібні свої «самотні місця». Перш ніж «фундамент» буде завершено, потрібно ще вказати кілька важливих елементів, а саме: знання власної сексуальності, сексуальної орієнтації та її прийняття, а також шанобливе ставлення до власного тіла, що є храмoм Святого Духа (пор. 1 Кор. 6, 19), тому не поміркованість у їжі, куріння, чи вживання алкоголю є не бажаними тріщинками у «будівлі» Св. Духа. В принципі не допускаються чорно-білі судження про себе, про інших людей або інституції. Кінцевим елементом цього заголовку є збалансована внутрішня стабільність, тому що нестабільність в рішеннях, частi зміни сфер життя і переконань в жодному разі не викликатимуть довір’я. Здатність до відносин = зріле ставленення до іншиx Якщо ми продовжимо дотримуватися нашого образу будівництва будинку, то після закладки фундаменту в гру вступають «несучі стіни». Ці «несучі стіни» є символом зрілого ставленення до іншиx. Здатність до цього називається «здатність до відносин». Щоб стіни залишалися стійкими потрібні деякі важливі елементи: будівельні блоки. Одним з них є чуйність: це індикатор, який допомагає людині розпізнати як інші думають або що вони відчувають. Той, хто володіє цим індикатором і піклується про нього, той зможе полюбити ближнього і поспівчувати йому (пор. Лк 15,20 і ін.). Багато, особливо людей, які живуть самі і відіграють у суспільстві важливу роль (священники не є винятком), ризикують в наші дні поставити себе в центр уваги, зробити себе віссю обертання, використовуючи інших для своїх цілей. Їх «егоцентричний» спосіб життя може стати перешкодою для присвячення себе цій службі, без певного поглинання: здоровий баланс між «присвячуванням» і «поглинанням». Внутрішня свобода якраз допомагає віднайти і зафіксувати цей баланс. Прикладом нам служить сам Ісус, який віддає своє життя, щоб знову його отримати (пор. Ів 10,17). Ще один будівельний блок – це здатність вливатись: наприклад чи може хтось влитись в семінарійну спільноту, хто […]
…
Виклики у супроводі семінаристів та в їх провадженні до подружнього або безженного стану

переклад з німецької: духівник о. Іван Качала та о. д-р Андрій Михалейко Мої міркування щодо запронованої теми містять труднощі у тому, що вони заторкують обидві життєві форми священичого служіння, а саме в одруженому і неодруженому стані. Однак, оскільки обидві форми зрештою між собою тісно повʼязані, як на цьому наголошує Другий ватиканський собор, це спрощує мої міркування з цього приводу, бо я маю на меті ніщо інше, як показати внутрішню єдність обидвох життєвих форм та представити необхідні наслідки для священичої формації. Спочатку я хочу застановитись над новим визначенням стилю життя священика у дусі євангельських рад (убожества, чистоти і послуху) згідно документів Другого Ватиканського собору (І.) відтак вказати на необхідність їх включення у священиче служіння (ІІ.). У третій частині зверну увагу на священичу формацію у дусі євангельських рад (ІІІ.) і в останній спробую представити кілька практичних наслідків для нас, духівників, які беруть учать у вихованні семінаристів (ІV.). І. Нове місце священичої форми життя згідно Другого ватиканського собору Перед тим, як ми звернемось до думок собору, дозвольте коротко представти їх джерельну базу, яка міститься у свідченнях Святого Письма. Священик у наслідуванні Ісуса: «Гість на землі» Згідно Святого Письма ми тільки гості на цій землі; за твердженням К. Шефера[1]: Ісус доволі часто приймає запрошення на гостину і гостює в чужих людей. Він їсть і пʼє в різних людей, живе у своїх друзів, а фінансово його підтримують деякі жінки, котрі належать до його кола знайомих. Невідʼємною частиною його стилю життя є бути вдорозі, сидіти за столом з тими, хто його запрошує. Ісус має місця, де він радо перебуває, але не має Батьківщини; він має людей, в яких він радо гостює, але не має власного дому; він має друзів, до яких він може прийти, але не має сімʼї. Якщо він і має професію, він не працює за фахом, а живе «зі столу» (за рахунок) своїх друзів та чужинців. Бути гостем – це його форма життя. Ісус живе серед людей баз того щоб пустити глибокі коріння. Він має час, щоб бути та спілкуватись з людьми, без того, щоб десь остаточно осісти. Він стоїть до дисполиції тому, який щось від нього потребує, без того, щоб привʼязуватись до нього. Ісус є доступний для того, хто використовує нагоду, щоб його запитати, попросити, запросити, якщо він випадково перебуває в певній місцевості, або ж проходить через село чи попри будинок. Ісус, на відміну від більшості своїх співрозмовників, має йнший стиль життя, але не в іншому особливому світі. Він може, ба хоче (чи мусить?) жити без того, що дає опору і наповнює життя змістом: Батьківщина, звичне середовище, професія, регулярна праця, суспільні обовʼязки і ролі, сімʼя, діти, дружина тощо. Але він не йде в монастир чи пустелю; хто хоче до нього прийти, не мусить йти до святих місць чи у пустинні місця, а знаходить його в одному з навколишніх сіл, у спілкуванні з людьми, в яких він ночує або гостює декілька днів. Ісус не провадить «нормального» способу життя, але він не відчужений він життя, він живе з іншими людьми. Щоб мати можливість бути сопричасником багатьох аспектів життя, він живе винятковим життям, не так як усі. Ми не знаємо, яким чином Ісус прийшов до такого способу життя, що і кого він мусів залишити на цьому шляху позаду. Коли людина залишає певний контекст, який був до цьго часу її домом і зважується на щось нове та пізнає у цьому своє призначення, то це може бути болісним не тільки для цієї людини, але й для інших. Деякі історії про Ісуса допомагають здогадатись, що також він (а також і інші, як наприклад його мати) заплатив за це свою ціну. Але оповідачам цих історій не настільки важливо, як і через які муки мав пройти Ісус, щоб стати тим, ким він є. Вони показують, що є наслідком його неординарного способу життя і що Ісус та інші люди з того отримують. Бажання судити про те, чи хтось має право чи навіть обовʼязок бути винянком, є зажди викликом; зрештою, все залежить від того, що цим винятком хочеться виразити: Ісус вибрав цей виняковий стиль життя задля Євангелія та близькості Царства Божого. Коли отже запитуємо, чому Бог хоче, щоб любов мусіла виражатись через «відречення» як основоположну форму християнського буття, на це питання можна відповісти, вказуючи передусім на есхатологічний вимір відречення: «задля Царства Небесного» християнин вибирає життєву форму відречення, щоб жити у цьому світі, а не бути не від цього світу. У Західній Церкві ця форма вираження священичого життя і діяльності під аспектом відречення тісно повʼязана з неодруженим станом, такщо підчас рукоположення у пресвітери в латинському обряді Церква перевіряє дві харизми, тобто покликання і безженство. Проте як виглядає справа зі стилем життя священика, який за східнохристиянською традицією може одружуватись і в той спосіб мусить свідчити у дусі Євангелія? Євангельські ради як основоположна форма християнського буття На останньому соборі відбулось нове переосмислення євангельських рад як основоположної форми християнського буття. Особливе значення цього переосмислення підкреслюється тим, що розмірковування над євангельськими радами має місце в пʼятій главі догматичної конституції про Церкву Lumen Gentium («Про загальне покликання до святості в Церкві»), а не в шостій, в якій собор звертається до богословʼя чернечого життя. З цього слідує, що прийняття рішення стати священиком у неодруженному стані чи в подружжі також включає усвідомлення євангельської бідності та послуху, бо інакше форма життя священика втрачає силу свідчення та життєвість. До того ж Другий ватиканський собор не обмежує ради до трьох, а говорить про «розмаїття рад», що означає, що крім класичних трьох можуть істнувати також інші євангельські ради, особливо якщо взяти до уваги, що на Заході про цю тріаду згадується лише з 13 століття. Тому мусимо по-новому запитати, в який спосіб життя згідно Євангелія можна окреслити у священичому бутті. Згідно Ґеорґа Єліха можна виокремити наступні основоположні твердження про спосіб життя згідно євангельских рад, як їх міг би семінарист найкраще опанувати: 1 Якщо всі християни покликані жити за євангельськими радами, тоді для семінариста такий спосіб життя не розпочинається від моменту прийняття Тайни священства і початку священичого служіння, а є актуальним в даний період життя, який також є нічим іншим як закликом до наслідування Христа. Тому семінарист не повинен ставити собі питання щодо життя за трьома євангельськими радами перед священичим рукоположенням, а навпаки від […]
…
Особисте спостерення: „Будьте тверезі, пильнуйте!“ (1 Петр 5,8)

Спокон віків український народ славився своєю особливою побожністтю і пошаною до Бога. Доказом цієї побожності були і залишаються численні храми, відпустові марійські місця, хрести на роздоріжжях і хрестики на грудях. У різні часи, а головно в часи лихоліть та воїн люд Божий просив порятунку і заступництва у Бога, Богородиці та святих. І сьогодні можна часто почути серед віруючих християн різнородні питання: Чому війна? Чому помирають люди, діти? Церква як добра матір є покликана „бути Церквою, яка зцілює рани“ наголошує Блаженніший Святослав у Пастирському послання до вірних УГКЦ про оновлення церковного календаря ( від 15 серпня 2023). […] „Під час війни зцілення духовних ран, протидія травмі та стресу — одне з першочергових завдань Церкви та її служителів. «Носіте тягарі один одного й тим робом виконаєте закон Христа» (Гал. 6, 2). Рани і травми людей, яким ми покликані служити, здебільшого видимі й очевидні, а часом приховані чи перемотані пов’язками злості, страху, вдаваної відстороненості. Церква, будучи сама зраненою стражданнями і болем воєнного лихоліття, покликана нести кожній знедоленій і зраненій людині ліки благодаті Святого Духа у Святих Таїнствах та духовного супроводу, ліки розради і милосердної любові.” Однак ліками благодаті, ліками розради, милосердної любови та духовного супроводу ніколи не було і не може бути якесь відокремлення від cпільноти охрещенних на парафіях чи будування „супер побожної“ духовної спільноти паралельно організованої до парафіяльного життя та богослужінь на парафіях. Адже такий „супер духовний супровід“ в тих чи інших харизматичиних рухах та спільнотах може зводитися до певного культу особи, де не парафіяльний храм стає місцем і зустріччю з живим Христос у св. Тайні Євхаристії, а певні зали, зайти в які без „особливих реколекцій“ постороннім зась; де не Христос є центром, навколо якого все крутиться, а особа духовного лідера. Загально відомо, що коли людина зраненна і прибита особистим горем, шукаючи миттєвого чуда порятунку від усіх проблем, може статися так, що вона кидаєтьcя в екстреми, у свого роду „псевдо-аскезу“, щоб в такий спосіб змусити Бога позбавити її всіх життявих викликів, непорозумінь та проблем. Для такого розуміння побожності є тоді замало тільки в неділю і свята брати участь у Літургії, замало зранку і ввечері молитися, замало читати вдома чи на біблійному гуртку на парафії Святе Письмо, замало постити в середу і п´ятницю, замало самому постити і перепощувати, ставлячи лайки в соціальних мережах на ті чи інші дописи і відео. Таке розуміння побожності приховує в собі велике бажання любити і бути любленим. Але хіба можна когось змусити любити? Бог є Любов (1 Йо. 4,8), який любить і приймає кожну людину, такою якою вона є. Причина однак, чому ми маємо любити Бога є сам Бог, не людина, адже людська любов є завжди обмеженною. Певні прояви любові людини до Бога можуть бути помилковими і знову ж таки, горе тим духовним провідникам, які не пояснюють цієї помилкованості, а, навпаки заграють і з супер-ввічливісттю потайкують цьому. Таку нездорову духовність і скривлене розуміння любові можна пояснити на прикладі двох закоханих осіб. Закоханий юнак дарує своїй дівчині на день народження букет квітів, виявляючи в такий спосіб безмежну любов і повагу до неї. Цей юнак зміг би наприклад подарувати не букет, а цілу фуру завантажену різними квітами як вияв його безмежноії любові до коханої людини. Питання тільки, якa користь від такого подарунку тій дівчині? Або цей самий юнак купує за всі свої заощадження величезний букет екзотичних рідкісних квітів і дарує їх на день народження, не маючи коштів запросити її навіть на каву. В обидвох випадках засіб (фура повна квітів і екзотичні квіти) став на місце цілі (любов), засоби стали ціллю. Подібне може відбуватися і в різних „супер-побожних“ спільнотах, коли Бога закидують „фурами квітів“, „квітами особливої набожності“ до нього, тільки яка з цього користь? Богові взагалі тo ніякої, хіба що тільки тoмy, хто є власником квіткових кіосків.
…
Творіння як великий Божий сад

Нещодавно перед почаком молитви за мир, яку ми в Айхштетті практикyємо від початку повномаштабної війни в Україні, я мав коротку розмову з однією жінкою. Вона розповіла, що зараз у неї багато роботи в саду. Адже якщо пізньої осені достатньо попрацювати в саду, навесні буде менше клопоту. Зусилля й підготовка ніколи не минають марно — пізніше можна насолоджуватися плодами власної праці. Той, хто має сад, знає, скільки праці та часу потрібно, щоб він був красивим і доглянутим. Можливо, ви теж бачили, з якою любов’ю й терпінням інші люди доглядають свої сади, дозволяючи й іншим милуватися їхньою красою. Для багатьох сад — це місце відпочинку й відновлення душевної рівноваги. А для декого — сенс життя. Ця розмова спонукала мене до роздумів про сади — від Едемського саду у Книзі Буття до Гетсиманського саду та нашого духовного життя, яке також можна сприймати як сад. Я згадав про картину Еміля Нольде (1867–1956) «Великий садівник», яку отримав багато років тому під час навчання. Сьогодні я хочу поділитися нею з вами. Ви, можливо, запитаєте: Що духівник хоче нам цим сказати на початку зимового семестру 2024/2025? Я запрошую вас уважно подивитися на цю картину: які думки виникають? Які питання чи образи повстають у нашій свідомості? Що, якби цей сад був світом, Бог — садівником, а ми — маленькими рослинами в Його саду? Перш ніж перейти до роздумів, давайте згадаємо два сади з Біблії. Єврейське слово «ган», яке походить від дієслова «гнн» (захищати), означає «огороджений сад». Зазвичай мова йде про королівський сад або парк, оточений мурами. Враховуючи значення садів у Палестині, не дивно, що Бог постає як власник саду. У Книзі Буття читаємо, що Господь Бог посадив сад для людини. Він створив дерева, приємні на вигляд і смачні на смак, а посередині саду — дерево життя та дерево пізнання добра і зла (Бут 2,8). Але після того як Адам і Єва порушили Божу заповідь і з’їли плід із забороненого дерева, вони сховалися від Бога. Тоді Господь задав їм перше вирішальне питання: «Де ти?». Іншими словами: «Ви все ще в Моєму саду?» Адам злякався, соромився, ховався від Творця. Він не виконав покладеної на нього відповідальності, що призвело до трагічних наслідків. Непослух першої людини та її страх смерті (Бут 2,17; Рим 5,12–21) стали початком падіння. Проте в Гетсиманському саду Ісус Христос, новий Адам, приймає Свою місію. Він не ховається, а йде на зустріч Божій волі. Коли Його обвинувачі приходять за Ним, Ісус запитує: «Кого ви шукаєте?». Він добровільно віддає Себе в їхні руки, щоби спасти людство. Таким чином, сад є символом двох ключових моментів людської історії — падіння та спасіння. У Едемському саду Бог шукає людину, яка сховалася, а в Гетсиманському — Ісус іде назустріч волі Отця. І навіть після зради Бог залишається поруч, даруючи надію на нове життя. У Євангелії від Івана Марія Магдалина впізнає Воскреслого Ісуса у постаті садівника (Ів 20,15). Цей образ — глибока метафора Божої турботи: Господь, Великий Садівник, піклується про Свій сад — людство. Тепер погляньмо на картину Еміля Нольде. На полотні все здається казковим: вечірнє світло випромінює тепло, а квіти світяться червоними та помаранчевими барвами на тлі зеленої землі. Рослини підіймаються вгору, наче первісні творіння, що ростуть без досконалих ботанічних форм. Деякі квіти нагадують дерева, інші — химерні істоти. Над усім стоїть старий садівник — добрий і турботливий, споглядає свій сад із любов’ю. Цей Божественний Садівник любить свою землю. Він стежить за кожною квіткою, незалежно від її сили чи слабкості. Темрява й світло співіснують у Його саду, і все охоплює Його любов. Усвідомлення того, що Бог бачить мене з усіма моїми світлими й темними сторонами, дає мені сили рости й змінюватися. Навіть після посухи, коли рослини засохли й не принесли плодів, Великий Садівник не розчаровується. Він із радістю схиляється до кожної квітки, яка все ще прагне до світла. Його любов і терпеливість не мають меж. Особливо зворушує момент, коли Садівник простягає руку до квітки. Що Він хоче зробити? Перевірити її? Усунути щось шкідливе? Чи просто помилуватися її красою? «Він очищає її, щоб вона приносила ще більше плоду…» (Ів 15,2). Його дотик надає кожній квітці сили розквітнути ще яскравіше. У сяйві цієї квітки відображається Його обличчя (Рим 1,20). Запрошую вас розважити: Чи знаю я ту таємницю, яка прихована в мені, поки вона не розкриється, наче квітка? Звідки я черпаю сили для власного зростання? Чи не зів’яли кольори мого життя? Чи я відчуваю, що втрачаю свою яскравість? Чи не здається мені, що я надто слабкий і боюся зів’янути в темряві? Але я знаю: мені дозволено бути під Його поглядом, тягнутися до Великого Садівника, рости та залишати позаду все темне й мале. Цей образ Божого саду надихає не втрачати віри та надії. Адже Великий Садівник завжди поруч, з любов’ю й терпінням піклується про кожну з нас, допомагаючи нам розквітати та знаходити сенс навіть у найважчі часи. Молитва Господи, поглянь на мене і на тих, хто мене оточує. Ти завжди близький до нас. Вітер часто протистоїть нам, змушує втомлюватися і впадати у відчай. Ми потребуємо відкритого неба, Твого обличчя, зверненого до нас. Ми просимо Тебе про знак — тиші, в якій Ти перебуваєш поруч, щоб щось дозріло на ниві нашого життя і щось із Твого Царства стало видимим. Коли все стає темним і похмурим, коли ми вже не бачимо і не розуміємо свого життя та зростання, тоді допоможи нам вірити, що Твоє обличчя дивиться на нас крізь темряву. Дай нам зрозуміти, що Твоє Царство у своїх малих початках уже зародилося серед нас, і нехай наше світло відбивається у Твоєму світлі. Господи, знову і знову я опиняюся в небезпеці, збиваюся зі шляху, стаю іграшкою життєвих бур і хвиль. Але Ти пильнуєш наді мною, Своїм словом і поглядом, Своєю любов’ю, якою огортаєш мене. Проте я ховаюся — від себе, від ближнього, від Тебе. Я думав, що віддався Тобі назавжди, але хвилі розбилися об мене, і все моє багатство — це самотність і ніч. Бо ніч запала там, де було світло. І я обтяжений самим собою. Нехай Твоє обличчя знову засяє наді мною, нехай Твоє світло освіти мене наново: Будь поруч! Сонце і місяць, день і ніч, весна і зима — все походить з Твоєї руки. Я стою між небом і […]
…

Лютий 2025
Пн	Вт	Ср	Чт	Пт	Сб	Нд
					1	2
3	4	5	6	7	8	9
10	11	12	13	14	15	16
17	18	19	20	21	22	23
24	25	26	27	28