Одного ранку чоловік подався до банку, щоб перевірити, чи нарешті надійшла його державна допомога. Підійшовши до банкомата й перевіривши баланс рахунку, він не повірив власним очам: 86 400 євро! Перелякано озирнувшись довкола, він поспішив переконатися, що ніхто не помітив цієї дивовижної суми. А далі — не гаючи ані хвилини — попрямував до каси й зняв усі гроші. Адже мрій і бажань у нього накопичилося чимало, та й чекати на їх здійснення він, очевидно, більше не збирався: швидкий автомобіль, кілька нових речей до гардероба — і ось уже до вечора від щедрого фінансового подарунка не залишилося й сліду.
Наступного ранку він знову пішов до банку, щоб перевірити, чи нарешті надійшла його державна допомога. Біля банкомата на нього чекувало неабияке здивування: завдяки анонімному переказу він знову отримав 86 400 євро. І знову він зняв ці гроші, і до вечора все було витрачено…
Третього дня він залишив гроші на рахунку, щоб заощаджувати на будинок. А коли четвертого дня знову прийшов до банку, то очікував побачити на рахунку вже подвійну суму, тобто 172 800 євро. Проте там було лише 86 400 євро… Дехто з нас зразу би сказав: Такого ж не буває! Але, можливо, дехто уже зрозумів суть цієї історії та те, що означають ці 86 400.
Бог щодня дарує кожному з нас не 86 400 євро, а 86 400 секунд життя. І цей час, по суті, — найдорожче, що ми маємо! Адже, на відміну від грошей, його неможливо відкласти про запас на майбутнє чи накопичити на чорний день. Щодня на наш часовий рахунок надходить рівно 86 400 секунд, які ми можемо інвестувати, щоб згодом отримати певний духовний і життєвий «прибуток».
І тут постає цікаве запитання: на що ми витрачаємо свій часовий капітал? Погляньмо, наприклад, на наше повсякденне життя у Східній Kолегії в Айхштетті. Приблизно 36 000 секунд — тобто сім годин — ми віддаємо сну, ще близько 6 000 секунд, або півтори години, витрачаємо на їжу. І навіть після цього в нашому розпорядженні залишається понад 40 000 секунд! Здається, чималий капітал, чи не так?
На мою думку, найбільшу частину цього часу ми інвестуємо в працю — незалежно від того, чи йдеться про навчання, чи про інші повсякденні обов’язки. Але навіщо ми це робимо? Невже лише для того, щоб забезпечити собі найнеобхідніше й якось дати собі раду в житті? Звісно, ні. Ми працюємо не тільки заради власного добробуту, а й для того, щоб своєю працею бути корисними світові, суспільству, Церкві та спільноті. Адже справжня цінність часу полягає не лише в тому, скільки ми встигаємо зробити, а й у тому, заради чого ми це робимо і кому завдяки цьому приносимо користь.
Уявімо, що на нашому рахунку було б не 40 000 секунд часу, а справжні 40 000 євро. Як би ми тоді ними розпорядився? Адже кожен із нас хотів би використати таку суму якомога розумніше й відповідальніше, чи не так? Багато людей, навіть ті, хто, можливо, не надто цікавиться Богом, одразу вигукнули б із неприхованою радістю: «Боже мій, 40 000 євро?!» Чудово! Класно! І що ж тепер із ними робити?
Подібне запитання постало й перед слугами в притчі про довірені гроші (пор. Лк 19, 11–27). Що робити з довіреним скарбом: розумно й відповідально примножувати його чи через лінощі, нудьгу або навіть страх просто закопати в землю? Погодьтеся, ніхто з нас не став би закопувати в землю 40 000 євро. Це було б щонайменше дивно! Але коли йдеться про 40 000 секунд життя, подарованих нам Богом, чомусь усе виглядає інакше… Тут ми вже не такі ощадливі й далекоглядні. Часом навіть не помічаємо, як бездумно розтринькуємо цей скарб.
А тим часом щодня, доки ми живемо, на наш часовий рахунок знову надходить 86 400 секунд. І щодня Бог, наш Благодійник, безкоштовно дарує нам цю суму. Без відсотків, без кредитних зобов’язань і без жодних прихованих комісій. Щоправда, є один нюанс: невикористаний залишок на наступний день не переноситься.
До основ духовного життя належить відповідальне й усвідомлене ставлення до часу. Це має особливе значення для семінариста, диякона, священника, дружини й батька сім’ї. Адже небагато речей так виразно свідчать про наші життєві цінності та основоположні рішення, як саме наше ставлення до часу й ті пріоритети, які ми для себе визначаємо.
Одне з важливих життєвих завдань — навчитися розрізняти дуже важливі, важливі й неважливі речі, а також дуже термінові, термінові й зовсім не термінові справи. Бо, як показує досвід, далеко не все, що голосно вимагає нашої уваги, справді на неї заслуговує. І далеко не все важливе кричить про себе так голосно, як чергове повідомлення на мобільному телефоні.
Той, хто не знає, що робити з подарованим йому часом, зрештою починає його вбивати, марнувати або просто відсиджувати, чекаючи, коли він мине. Якщо ж час стає для нас благословенням, ми починаємо сприймати його як щось святе. А до всього святого належить ставитися з пошаною та благоговінням, а не так, ніби воно завжди буде в необмеженій кількості.
«Знайди час — і не втрачай життя!» Цей вислів, який часто вимовляють майже мимохідь, має значно глибший зміст. Той, хто ніколи не знаходить часу для себе, для близьких, для Бога й для справді важливих речей, ризикує непомітно втратити саме життя. Адже можна бути постійно зайнятим, мати переповнений календар, нескінченний список завдань і водночас так і не знайти часу на те, заради чого, власне, варто жити.
Дозволити собі час — означає виявити широту серця, щедрість душі й доброзичливу радість життя. Якщо ми не вміємо радіти життю навіть у найменших повсякденних речах, то ризикуємо не помітити й найбільшого дару — самого життя. Адже кожному з нас відведено лише один такий життєвий шлях. Другого рахунку з новими 86 400 секундами після завершення цього життя вже не буде.
Мартін Бубер (1878–1965), єврейський релігійний філософ, якось сказав: «Ти не можеш продовжити своє життя — можеш лише поглибити його; не додати життю більше років, а наповнити роки більшим життям».
Ісус також хотів, щоб ми мали життя у повноті. Іншими словами, Він хоче, щоб ми раділи життю й були вдячними за цей дар. Не просто існували, не механічно виконували щоденні обов’язки й не рахували дні до наступних вихідних, а жили по-справжньому — з вірою, любов’ю та вдячністю.
У Посланні до Ефесян (5, 16) святий апостол Павло закликає: «Дорожіть часом». Тут йдеться про те, щоб використовувати його якнайкраще, дбайливо ставитися до нього, поводитися мудро й не втрачати здатності розпізнавати справді важливе. Це чіткі слова святого апостола Павла, які не потребують особливих пояснень. Потрібно лише набратися мужності й почати жити відповідно до них.
Сьогодні звідусіль лунає слово «Time Management», тобто управління часом. Існують навіть спеціальні агенції, які навчають людей, як найефективніше використати свої 86 400 секунд щодня, зокрема для того, щоб уникнути стресу або хоча б зменшити його на роботі та під час навчання. Щоб управління часом справді було ефективним, кожному з нас необхідно знайти належний баланс між працею, відпочинком і духовним життям. Проте іноді ми шукаємо цей баланс зовсім не там, де потрібно. І замість відновлення сил та справжнього відпочинку отримуємо своєрідний бонус — подвійну порцію стресу, роздратування й незадоволення. Виходить, хотіли відпочити, а натомість ще й добряче втомилися.
Саме тому сьогодні кожен і кожна з нас запрошені зупинитися й чесно поставити собі кілька запитань.
На що я витрачаю найбільше «грошей» зі свого часового рахунку? Чи знаходжу серед цих 86 400 секунд хоча б кілька тисяч для свого духовного життя? Чи, можливо, на Бога й молитву в моєму щоденному бюджеті залишається лише кілька символічних центів — аби тільки не сказати, що я зовсім нічого не вклав?
І, зрештою, найважливіше запитання: для чого і чому я взагалі хочу інвестувати свій час? Яку мету переслідую? Що для мене справді має цінність? І чи відповідає те, на що я витрачаю свій час, тому, що я сам називаю найважливішим у своєму житті? Є такий вислів: «Що нічого не коштує, те нічого не варте».
Якщо мої стосунки з Богом справді мають для мене цінність, то я не шкодуватиму часу на те, щоб їх розвивати й поглиблювати. Я не відкладатиму молитву на потім, наче це якесь необов’язкове завдання, до якого можна повернутися тоді, коли нарешті звільниться календар. Адже, як ми добре знаємо, у ньому завжди знайдеться щось терміновіше — принаймні на перший погляд. Якщо Бог і стосунки з Ним справді важливі для мене, то я вкладатиму в них не лише кілька символічних центів, а й тисячі секунд свого життя. Не тому, що мушу, і не для того, щоб поставити ще одну галочку у списку духовних обов’язків, а тому, що справжні стосунки потребують часу, уваги й любові. Адже неможливо побудувати глибокі стосунки з кимось, кому ми постійно відмовляємо в найціннішому, що маємо, — у власному часі.
Бо що нічого не коштує, те нічого не варте! І, можливо, саме сьогодні варто чесно запитати себе: скільки часу я насправді готовий присвятити Тому, Хто щодня безкоштовно дарує мені цілих 86 400 секунд життя?