Єгипет — це країна не лише фараонів, а й перших християн, багата на традиції, глибоку віру та монашество, колиска чернечого життя. Дуже приємно й радісно, що в Східній Kолегії міста Айхштетт є колегіат, який будує живий міст до країни, з якої походить представлена тут ікона «Христос і авва Мена», яку часто називають іконою духовної дружби.
Як таку дружбу можна втілювати в життя, не допускаючи її перетворення на панібратство та уникаючи маніпуляцій чи будь-яких інших форм зловживання, найкраще показує саме ця ікона.
Iкона належить до найцінніших пам’яток коптської християнської традиції та є одним із найвидатніших творів коптського сакрального мистецтва. Вона була написана у VI столітті і віднайдена у 1900 році французьким єгиптологом Жаном Кледа (Jean Clédat) під час археологічних розкопок монастиря Аполлона в Бавіті. Найімовірніше, ікона первісно призначалася для настінної ніші, як це було поширено в монастирських каплицях християнського Єгипту. Сьогодні її оригінал зберігається в Луврі в Парижі. Завдяки духовному свідченню та міжнародним зустрічам спільноти Тезе це зображення стало знаним і шанованим серед християн у багатьох країнах світу.
На іконі зображено Господа нашого Ісуса Христа та авву Мену (†295) — одного з найшанованіших святих Коптської Церкви, мученика і свідка віри. Написи у верхній частині ікони допомагають розпізнати постаті: ліворуч зображений авва Мена, названий «Отцем», а праворуч — Ісус Христос, позначений грецьким словом «ΣΩΤΗΡ» («Спаситель»).
Перед нами постають дві постаті — старший і молодший, які стоять поруч і спільно звертають свій погляд уперед. Дещо вища постать праворуч належить Христові. З особливою ніжністю та любов’ю Він обіймає авву Мену правою рукою, покладаючи її на його плече. Ініціатива цього жесту виходить від самого Господа. Цей жест є глибоким символом духовної близькості, сопричастя та дружби між Богом і людиною. Водночас він виражає Боже благовоління, підтримку й укріплення на шляху віри. Це жест Христа-Друга, який супроводжує свого учня, додає йому сили у випробуваннях, утверджує в покликанні та наповнює серце надією на спасіння.
При цьому Христос і авва Мена не дивляться один на одного. Вони не стоять обличчям одне до одного і не обіймаються, як закохана пара. Радше ця сцена нагадує старшого брата, який кладе руку на плече молодшому, підтримує його, зміцнює та додає відваги на життєвому шляху.
Ця ікона сповнена глибокої символіки, що може стати духовним дороговказом для кожного християнина, а особливо для семінариста чи священника. Насамперед привертають увагу великі німби, які оточують голови обох постатей. Німб Христа дещо більший і додатково позначений знаком хреста — символом спасіння та перемоги над смертю. Хрест сяє світлими барвами, вказуючи на нетварне світло Божої благодаті, що випромінюється від Спасителя.
У лівій руці Господь тримає оздоблене Євангеліє. Воно символізує Боже Слово, Благу Bість спасіння та свідчення про Його земне служіння. Ця книга відкриває нам те, чого навчав Христос, що Він звершив для спасіння людського роду, заради чого жив і за що добровільно віддав Своє життя, а також звіщає Його славне Воскресіння з мертвих.
Кожен із нас також несе у собі власну життєву історію — з її багатством досвіду, радощами й скорботами, успіхами та невдачами, духовними піднесеннями й випробуваннями. Для авви Мени головним завданням було впорядкувати своє життя згідно з Євангелієм та невідступно перебувати у Христі. Як християнин, монах і настоятель монастиря серед язичницького оточення, він прагнув вірно й переконливо втілювати цей ідеал у своєму житті та свідчити про нього іншим.
Так само і ми покликані невтомно перебувати у Христі — як люди, як християни, як диякони та священники. Адже Сам Господь навчає нас: « У мені перебувайте — а я у вас! Як неспроможна гілка сама з себе плоду принести, якщо не перебуватиме вона на виноградині, ось так і ви, якщо не перебуватимете в мені.» (Йо. 15, 4)
Христос і Мена не носять взуття. Ходити босоніж може бути важко й болісно, особливо нерівною дорогою. Однак обидва не спрямовують свій погляд на землю під ногами, але вдивляються вдалечінь. Їхні очі звернені до мети, що виходить за межі теперішнього моменту. Іти і бути босоніж має при цьому глибоку символіку. З одного боку, вона означає простоту, легкість і убогість, з іншого — смиренну приземленість і реалістичне сприйняття дійсності. Той, хто йде босоніж, безпосередньо відчуває землю під ногами і перебуває «вкоріненим» у життєвій реальності. Попри всі нерівні дороги, Христос і Мена твердо стоять на землі. У дружбі з Ісусом Мена готовий вирушати в путь, іти новими шляхами, бути посланим і цілковито посвятити себе служінню Богові.
Особливо вражають очі Ісуса. Вони широко відкриті — очі Учителя і Того, Хто знає дорогу. Вони випромінюють ясність, рішучість і глибокий внутрішній мир. Його погляд водночас пильний і сповнений любові. Очі Мени також широко відкриті, однак вони ніби запитливо вдивляються вдалечінь, шукаючи те, що ще попереду. Водночас його погляд не є тривожним чи розгубленим. Він радше спрямований і всередину, ніби перебуває у глибшій довірі та упованні. В Ісусі та з Ісусом Мена знаходить спокій, опору і духовний відпочинок. Добре помітні також вуха Мени, які свідчать про нього як про того, хто слухає — людину, що уважно прислухається до Божого слова і дозволяє йому себе формувати. Водночас він є тим, хто передає благословення і сам стає благословенням для інших. З цієї давньої ікони та її багатої символічної мови і ми можемо почерпнути цінні духовні настанови для нашого життя. Дружба з Христом, до якої вона нас запрошує, починається з готовності прийняти власну недосконалість — і навіть більше, побачити й прийняти її у світлі Божої любові. Той, хто дозволяє Христові супроводжувати себе, досвідчує, що навіть кризи й випробування можуть ставати новими дорогами, спонукати до відважних рішень і приводити до глибшого переживання Божої присутності.